Маленька історія про те, що не відбулося.
I’m on fire, Брюс Спрінгстін; реж. Джон Сейлз, США, 1985, 3’30’’
Ці три з половиною хвилини починаються з банальної зав’язки, що ніби зійшла з сюжетів американських мелодрам 80х років – сучасниць самого кліпу. Випадкова зустріч двох людей з різних поверхів соціальної стратифікації, які зазвичай навіть не перетинаються: таким як вона – з її янгольські білими одягом і взуттям, золотими браслетами, вишуканим манікюром і дорогою машиною – мало що можуть запропонувати такі як він – автомеханік, який більшість часу проводить із запчастинами. За законами великих екранів, ці двоє мали б опинитися на шляху протистояння безглуздим соціальним стереотипам, подолати власні упередження і вибороти спільне щастя. Втім, поки Брюс Спрінгстін співає про нездоланну пристрасть до дівчини, його екранний герой дозволяє цій історії не відбутися – з легкою посмішкою повертаючись до міста, що горить безліччю маленьких вогнів, інших знайомств і неекранних сюжетів.