Між осмисленням історії і створенням власної реальності.
Жоау Педро Родріґеш – один з найвпливовіших експериментаторів в сучасному португальському кіно. Разом зі своїм частим спів-режисером Жоау Жуй Ґерра де Мата він створив, зокрема, «Останній раз, коли я бачив Макао» – вражаюче і водночас крихке документальне полотно, в якому у розірваних відео- і звукорядах і фрагментарних образах переплітаються вигадана детективна історія, документальні дослідження життя у колишній португальській колонії і нині китайському місті – Макао, а також рефлексії щодо історичної пам’яті. Його ігрова картина «Орнітолог» принесла йому приз за найкращу режисуру на Локарнському кінофестивалі у 2016 році. А впродовж глобального карантину під час пандемії у 2020-му Родріґеш зняв короткометражний фільм буквально з вікна власного дому, перетворюючи спостереження за гніздом дрозда у лаконічне політичне висловлювання про Революцію Гвоздик.
Про шлях від орнітології до кінематографу, про роботу з акторами і про осмислення португальської історії з режисером поговорила Наталя Серебрякова.
Наталя Серебрякова: Ви здобували кіноосвіту у так званій Школі Рейш. Чи могли б ви розповісти трохи про неї?
Жоау Педро Родріґеш: Ця школа названа на честь людини, яка викладала у ній з 1990 року. Він помер приблизно через три роки після того, як я її закінчив. Коли я вчився в ній, я був дуже молодим, а Антоніу Рейш був доволі важливими і впливовим у сенсі свого погляду на ті чи інші фільми. Наприклад, так було для мене і для Педру Кошти. Не з точки зору наративу, а в плані поезії форм. Для нього зображення і звук були важливішими за наратив. Він був дуже радикальним.
Втім Рейш був лише одним з наших вчителів. Тоді у нас було декілька педагогів – зокрема й Паоло Роша. Усі вони не лише викладали, а й були практиками-режисерами. Нам дуже пощастило з ними – ми знаходилися на перетині різноманітних поглядів на кіно. Нині ж у кіношколах влаштовано усе по-іншому: там багато вчителів, які не є режисерами, тож відчувається дистанція між теорією і практикою. На мою думку, важливо вчитися у людей, які в цей же час працюють над чимось. Бо кожен раз, коли ти знімаєш фільм, ти запитуєш себе: «Що таке кінематограф?». Я навіть працював з деякими своїми вчителями в якості асистента – так я навчився багатьом речам. Свій перший фільм я зняв лише у 30 років.
НС: А чому ви взагалі вирішили стати режисером?
ЖПР: Я не можу точно відповісти на це питання. Напевно, просто тому, що хотів ним стати і, головне, знав, як це робиться. Загалом, я починав з того, що вивчав біологію. Перед тим, як вступити до кіношколи, я закінчив біологічний університет і збирався стати орнітологом. Коли мені було 8 років, мій батько подарував мені бінокль – тож я хотів досліджувати птахів. У тінейджерському віці я весь свій час проводив за роздивлянням птахів. Разом з цим у 15 років я сильно захопився кіно. І я думаю, що той факт, що мені подобалося дивитися на пташок крізь бінокль в їхньому природному середовищі, певним чином пов’язаний з тим, що згодом я став режисером. Бути близьким до природи, до цих дивовижних створінь, які тебе бояться, – було важливим для мене. Це схоже на те, як ви створюєте свою власну реальність, знімаючи кіно.
НС: Тому ж ваш фільм «Орнітолог» – це триб’ют вашому дитячому захопленню?
ЖПР: Після того, як я зробив попередні чотири фільми, я подумав, що мені треба повернутися у той час, коли я лише починав. Але тепер вже – іншою людиною. Таким чином я замкнув коло.
НС: Що для вас означає тіло у мистецтві?
ЖПР: Мені цікавіше робити ігрові, аніж документальні фільми. Коли ви працюєте з акторами – це завжди плоть та кров. Коли ви знімаєте фільм, ви створюєте власний світ – але створюєте його із допомогою інших людей. Тож актори тут відіграють дуже важливу роль. І мені здається, що важко знімати когось без створення певного образу. Коли ви знімаєте когось – це немов любовна пригода. І в той же час – це дуже дистанційна річ. Ви проектуєте себе на цю людину, на її тіло. Коли я починав знімати, для мене було особливо важливо те, як репрезентувати людське тіло в кіно, як показувати оголення, еротизм. Кінематограф – як і фотографія, – реалістичне мистецтво. Я завжди думав, що має бути певна угода про те, як ви будете представляти людське тіло у своєму фільмі.
НС: Яка сьогодні ситуація з фінансуванням португальського кіно? Вам допомагає держава?
ЖПР: Загалом португальський уряд допомагає кінематографу. В Європі лише декілька країн наразі мають ліві уряди – зокрема, Португалія. В нашій країні нині колегіальний уряд, створений з Соціалістичної партії та лівих сил. І це працює. Хоча підтримка не така вже й велика. В кіновиробництві достатньо проблем. У нас маленька країна, ми не робимо багато фільмів – за рік виходить приблизно 10-15 картин, але лише 3-4 з них потрапляють на фестивалі. Втім в Португалії зараз відбувається зростання економіки порівняно з нещодавньою сильною кризою 2010-2014 років.
НС: Чи хотіли б ви колись попрацювати з видатним португальським продюсером Паоло Бранко?
ЖПР: Я дуже поважаю Паоло Бранко, він спродюсував багато важливих фільмів – не лише португальських. Але я надаю перевагу роботі з більш знайомими мені людьми. Так, наприклад, мої перші фільми продюсували люди, які ходили зі мною разом до кіношколи. Мені не особливо щастило у кіновиробництві, я не мав своїх партнерів у цій сфері – тому я створив свою власну продюсерську компанію. І моя ідея зараз полягає у тому, щоб бути спів-продюсером моїх власних фільмів. У мене була прірва проблем з продакшеном фільму «Орнітолог». Це був справді жахливий травматичний досвід.
НС: Я чула, що ви зараз працюєте над новим фільмом, який (як і «Дрізд чорний» – ред.), буде пов’язаний з історією Португалії…
ЖПР: Так, він пов’язаний з сучасною португальською історією. У нас, португальців, є проблеми з ретроспективним поглядом на наше нещодавнє минуле. В різних художніх творах було багато прикладів зображення подій Революції Гвоздик[1] та того дуже темного періоду диктатури. Португалія була доволі закритою, бідною країною на околицях Європи. Але далі все раптово змінилося. І що мене цікавить тут – так це роздуми про те, що ці зміни насправді не відбулися і все лишилося таким самим. З’явилася нова свобода, але в той же час у багатьох аспектах Португалія лишалася дуже консервативною. Сюжет нового фільму, який ми написали разом з Жоау Жуй Ґерра де Мата, буде розвиватися саме в цей час. Це історичний фільм про підлітка, який переживає ті зміни, що відбувалися у Португалії. І таким же чином, він переживає заразом свої власні зміни на тлі подій у країні.
НС: Цікаво, чи пов’язано це з вашими фільмами про Макао, присвячених тому же періоду часу, і про відношення Португалії до її колоній та про зміни колоніальної політики після падіння Нової держави?
ЖПР: Так, можливо. Але в більшій мірі це стосується Африки. Якщо говорити про Революцію 25 квітня, то вона відбулася головним чином тому, що в африканських колоніях, в Анголі і Мозамбіку була війна. Не слід забувати, що Революцію очолили військові. Це були люди, які не хотіли воювати в колоніях. Зрештою це була Революція, під час якої загинуло дуже мало людей, – але згодом, як і будь-яка революція, вона була просто ідеалізована. В період після Революції Португалія лишалася у сум’ятті протягом майже двох років, коливаючись то вліво, то знову вправо. Був час, коли люди – особливо комуністична партія – бачили, що в Португалії може бути режим, подібний до СРСР. Що, звісно, не було гарною перспективою. Втім, коли впав Берлінський мур, дехто в Португалії навіть шкодував. Та й сьогодні деякі ортодоксальні комуністи все ще шкодують, що мур впав. Існують залишки консерватизму також серед людей, які справляли враження нібито «прогресивних». Іноді дуже вражає, як все може не змінюватися. Менталітет може лишатися таким самим тривалий час.
НС: Чи є робоча назва цього нового фільму?
ЖПР: Він називається «Посмішка Афонсу» (O Sorriso de Afonso). Афонсу – ім’я головного героя фільму.
НС: А це не чергова згадка про Дома Афонсу, принца Бейра?
ЖПР: В цьому, звісно, є певна гра. Я зробив «Тіло короля», тож тепер маю справу з його посмішкою. Це щось більш глибоке. Звичайно, це не той самий персонаж. Але мені подобається ідея, що у нього схоже ім’я.
Розмову вела Наталя Серебрякова
[1] Безкровний переворот лівого напрямку, що почався 25 квітня 1974 року у Лісабоні і зрештою змінив режим правління з диктатури Нової держави на ліберально-демократичний. [назад]