Нічне роад-муві тайськими провінціями.
«І-Сан Особливий» (I-San Special), реж. Мінгмонкюль Сонакюль, Таїланд, 2002, 112’
Північно-східний термінал автовокзалу Бангкоку. Чепурна жінка на невеличких підборах виходить з таксі, витягує з салону свої речі і наперевіс з кількома сумками проходить до будівлі. В шумній залі очікування хтось поспішає на свій рейс, а хтось коротає час перед екраном, дивлячись телемило з традиційними драмами і обіцянками за щось помститися і взяти свій реванш завтра. До стелажу зі свіжою пресою підходить дівчина, аби погортати модні журнали і прихопити щось із собою в дорогу. Незабаром до цього ж заняття долучиться юнак, який щойно забрав із камери схову свій рюкзак. Нашвидкуруч доївши свій обід у вокзальному кафе, інша панянка із забраним волоссям у зручній футболці метушливо ходить від одного перону до іншого, шукаючи потрібний. Всі ці люди виявляться пасажирами одного міжміського автобусу. У напівпустому старому салоні із увімкненим радіо, з якого лунають новини про розслідування теракту 9/11, подорожні розпочнуть свою нічну поїздку зі столиці Таїланду до містечка Нонг Буа, яке знаходиться в області І-Сан.
У створенні сценарію цього тихого опівнічного роад-муві режисерці допоміг Апічатпонг Вірасетакул, чию повнометражну картину «Таємничий опівденний об’єкт» (2000) перед тим Мінгмонкюль продюсувала. Від сповнених містикою фільмів Вірасетакула «І-Сан Особливий» перейняв, напевно, поступове впродовж доволі умовного оповідання занурення на глибини безсвідомого чи снів, де бурлять і набувають нових форм денні проблеми, традиції і історії. Чим далі від’їжджає автобус від бангкокського автовокзалу, тим густішою стає темрява за вікнами – і тим яскравішими стають події, що розгортаються в салоні.
Виїхавши на швидкісне шосе, яке починає потроху заколисувати сірий дощик, пасажири ніби за помахом чарівної палички – чи пак за магічним проблиском золотої брошки у вигляді місяця на грудях однієї з героїнь – опиняються всередині невидимої вистави. Невидимої – бо за межі салону режисерка не виходить, втім за допомогою додаткових звуків і розмов створює поміж сидіннями нові вигадані простори. Певна монотонність, медитативність у русі рейсового автобусу стає для Сонакюль способом для роздвоєння (чи навіть розтроєння) дійсності на екрані. Груба реальність героїв розчиняється у фантазуваннях, які час-від-часу граничать із містикою, – і разом з подорожніми, які перетворюються на героїв уявних сюжетів, пасажирами автобусу подекуди стають привиди, які неприкаяно подорожують пустими дорогами.
На початку поїздки дівчина, що на автовокзалі купила модний журнал, просить водія вимкнути радіо – і раптово звинувачує чепурну жіночку з віялом у шлюбі за розрахунком, доведенні до банкрутства їхньої сім’ї і смерті її батька. Новоявлена «мачуха» дівчини, яка сидить на сусідньому сидінні, не проронить ані слова – немов не почувши палкої промови. Надалі усі події в салоні нагадуватимуть ті мильні драми, якими у 2000-х було перенасичене телебачення, – за тих умов, що невидимі простори і стіни визначаються залученістю самих героїв. Якщо хтось із пасажирів чогось не помічає – значить, він не присутній у цій сцені.
Впродовж цих марев ми дізнаємося, що дівчину з модним журналом звуть Фенпрапа, – і уявні історії, що розгораються в салоні, скоріше за все, є її фантазіями. Дівчина представляється в них моделлю, чию кар’єру і достаток зруйнував випадок: одруження батька з іншою моделлю Матхаві – яку і уособлює дещо старша жінка з віялом на сусідньому сидінні. Подальший вигаданий сюжет розвивається за законами телесеріалу про сучасну Попелюшку: приваблива пропозиція неважкого заробітку від власника орендованої Фенпрапа оселі; непроста згода; приїзд дівчини до І-Сану і знайомство з молодим багатим бізнесменом, який спершу здається злодієм; закоханість і заперечення почуттів; кульмінація, під час якої з’ясовується, що антигерой – насправді герой, тож його можна і треба любити; спільне протистояння вселенському злу в уособленні мачухи; розв’язка із фінальною битвою, коли усі карти виявляються відкритими; перемога добра і любові.
Подібні штамповані сюжети годинами ллються з екранів телевізорів в приватних оселях, барах і вокзалах. Вони так само штучні і неможливі у дійсності, як і ті, що розігрують пасажири рейсу Бангкок – І-Сан. Втім екранні вигадки про над’яскраве життя, легке багатство, принців і принцес, неминучу перемогу добра над злом тощо – тобто вигадки про життя у казці, де все просто і наповнено внутрішніми логікою і сенсом, настільки звабливі, що міцно хочеться вірити в чудесне їх досягнення. І пасажири цього нічного рейсу фактично занурюються у цю мрію.
Втім усі ці сни чи фантазії залишаються крихкими. Варто автобусу зупинитися – і гостросюжетні марева в салоні розвіюється. Замість них проступає жорстке світло ліхтарів автозаправки чи свіже повітря під час якоїсь зупинки у глибинці. Дискомфорт від цього маленького пробудження від казкових фантазій граничить із сумним небажанням сприймати довколишню дійсність. Можливо тому, сидячи на узбіччі під час однієї з технічних зупинок, Фенпрапа відмовляє у знайомстві Денні – хлопцю, який кілька хвилин тому був головним героєм їй романтичних сюжетів. Юнак має ідеальну англійську, адже навчався закордоном – біографія, яку привласнює собі дівчина у її фантазіях.
Це роад-муві закінчується рано вранці – коли автобус прибуває на світанку до Нонг Буа. Пасажири дбайливо відчиняють усі вікна в салоні, щоб позбутися спеки. Тепер вони усі – знову не більше ніж незнайомці один для одного. Марева Фенпрапа закінчилися, і тепер дійсність повертається у повноті своїх непростих соціокультурних координат. Герої метушливо повитягують з верхніх полиць свої речі і почнуть по черзі полишати салон. Там, на вулиці їх очікують дешеві кав’ярні із пластиковими стільцями замість ресторанів, що їм снилися вночі. Легкі заробітки і розважальні заклади викликають скоріше підозри у небезпечному ескорт-бізнесі, аніж очікування глянцевих обкладинок модних журналів. А захоплюючі романтичні історії так і залишаються неможливими. У «До сходу сонця» (1995) Лінклейтра випадкова зустріч Селін і Джессі у потязі продовжується спонтанною прогулянкою вуличками Відня. Втім дійсність героїв Сонакюль, в яку їх фактично привіз старенький автобус, значно прозаїчніша. Тож Денні, який у нічних пригодах був героєм романтичних переживань, накине на плечі свій рюкзак і без вагань вискочить з салону. Втім на вулиці, залитій сонячним світлом, одразу з’ясується, що хлопець є звичайним пройдисвітом.
Життя значно складніше і жорсткіше, аніж ті мелодрами, які з екранів телевізорів обіцяють яскраве кохання і покаране зло. Втім «І-Сан Особливий» несправедливо було б назвати фільмом виключно про цю невідповідність. Сонакюль створює тихе роад-муві подібно до тих ескапічних занурень у фантазії, які допомагають вирватися з холодної дійсності – з потоку повсякдення, в якому подекуди геть розмивається наївне, ледь не дитяче відчуття особливості кожного дня і захвату від простих подорожей, очікування чуда і віра в його імовірність. Зрештою, пропустивши усіх подорожніх перед собою, єдина, хто лишається нерухомо сидіти в салоні і спостерігати за подіями на вулиці крізь вікно автобусу, – Фенпрапа.
Юлія Коваленко