26 березня – 4 квітня, 2021. Docudays UA IHRDFF.
Усі фільми програми можна було переглянути на docuspace.org.
Чільне фото: кадр з фільму «Останній лучник».
Архівне посилання на програму.
Зачинено кінотеатри, культурні центри, клуби та бібліотеки. Коронакриза загострила питання суспільних пріоритетів — і культура та мистецтво вкотре опинилися далеко не на першому місці. Якою є роль мистецтва, коли його неможливо переглядати колективно, в час урізання фінансування та посилення соціальних нерівностей? Цьогоріч програма DOCU/АРТ шукатиме відповіді на найбільш болючі для мистецького поля питання. Про них в огляді програми розмірковує фестивальна програмерка Юлія Коваленко.
Що таке мистецтво, і навіщо воно людству? У доковідні часи це питання поставало на вступних заняттях з основ мистецтвознавства й навряд чи було оригінальним, адже всі відповіді на нього та їхні обґрунтування записано в численних книжках. Утім, коронавірус виявився суворим екзаменатором й упродовж останнього року змушував усе людство, як наче йому бракувало інших викликів, проводити ревізію статусу мистецтва в суспільному житті. Зачинили галереї та кінотеатри, скасували концерти та вистави, надійшла інституційна криза й усі перейшли в онлайн — пандемія унаочнила, що від нашого розуміння здавалося б простого питання «що таке мистецтво?» залежать не лише конкретні галузі, але й долі окремих людей.
Чи є мистецтво необхідним суспільству в скрутні часи? Чи потрібно підтримувати мистецтво в критичних для людства умовах — або ж це та «розважальна надбудова», від якої слід відмовитися на певний час? Де пролягає межа між «значущим» мистецтвом і «безглуздим» атракціоном? І загалом, навіщо нам воно? Чому ми маємо про нього думати й дбати, маючи і без того достатньо викликів? Кожна країна мала відповісти на ці запитання самостійно, але це той іспит, де списувати в сусіда врешті-решт дозволено. І доки одні країни в розпал боротьби з ковідом утворювали спеціальні фонди для компенсацій збитків і програми з підтримки митців, інші бачили в арт-галузях баласт, який треба терміново скидати з шиї держави. З лав перших лунали впевнені голоси на кшталт міністерки культури Німеччини Моніки Ґрюттерс, яка розчулила багатьох своїм захистом креативного сектору: «Культура не є розкішшю, яку можна собі дозволити лише у добрі часи». З лав других, серед яких опинилася, на жаль, й Україна, доносилися плутані розмірковування, неясні підсумки й слова профільних чиновників про те, що «нас зрозуміють», якщо ми відмовимося фінансувати зокрема кіно на користь масштабного будівництва лікарень.
Тож розкіш чи ні? Невіддільна складова суспільства — чи необов’язкова розвага? Не надаючи догматичних відповідей, фільми цьогорічної програми DOCU/АРТ проблематизують (кожен по-своєму) природу та роль мистецтва в житті сучасної людини — і суспільства в цілому.
Мистецтво та приватне життя.
Наскільки значущим є мистецтво в нашому повсякденні? Чи може який-небудь твір урятувати чиєсь конкретне життя? «Останній лучник» починається як ніжна картина про дідуся режисерки Дасіль Манріке де Лара Міярес — художника-сюрреаліста з Канарських островів, який започаткував цілий мистецький рух. Попри глядацьке очікування й далі дивитися фільм-портрет живописця, стрічка поступово перетворюється на яскраве життєствердне свідчення здатності мистецтва зцілювати — протистояти фізичним хворобам, лікувати психологічні травми й надавати життєвих сил у скрутний час. Вигадані невагомі світи на полотнах посеред потоку повсякдення у якийсь момент стають для самої режисерки джерелом примирення зі своїм непростим минулим і джерелом упевненості в теперішньому.
Мистецтво та комерція.
Де пролягає межа між мистецтвом й атракціоном, і наскільки сучасне мистецтво вільне? Чи є сьогодні мистецтво впливовим способом критично осмислювати світ — або ж воно просто розвага, обумовлена глядацьким попитом? Розмірковуючи над цими питаннями, Марк Айзекс знімає іронічне гібридне кіно «Дім режисера» оповідає, власне, про режисера, який нібито намагається зняти фільм про справжні суспільні проблеми: нетерпимість, байдужість, відчуженість. Однак виявляється, що ці теми не надто цікавлять інвесторів: щоб отримати фінансування, потрібні яскравіші «пташки» на кшталт історій про вбивство, секс чи селебріті. І доки герой фільму шукає в повсякденні гостей свого будинку мотиви, що його надихнули б, ми непомітно опиняємося сам на сам із питанням, що ставить нам Айзекс: «Що таке документалістика: уривок грубої реальності, висмикнутий кінокамерою, — чи режисерські маніпуляції, які видають глядачу за дійсність?».
Мистецтво та суспільство.
Яке місце посідає мистецтво в суспільстві у добу інтернету? Навіщо нам кінотеатри, якщо існують стримінґові платформи? Чи може досі фільм запропонувати щось таке, чого ми не знайдемо у влоґах? Словом, яка роль мистецтва сьогодні? «Криміналістична манія» та «Переглядаючи чужий біль» — два дотепних кінорозслідування Хлої Ґалібер-Лене, що розгортаються в межах її персонального лептопа. Обидва розпочинаються як детективна історія по слідах іншого кіно. У першому режисерка розв’язує ниточки фільму Кріса Кеннеді «Спостерігаючи за детективами» (Watching the Detectives). Ця стрічка присвячена аматорським розслідуванням користувачів, які досліджують онлайн-платформи, пов’язані з терактом, що стався під час Бостонського марафону: використовуючи відкриті дані, інтернет-активісти шукають злочинця. Другу детективну історію режисерка розгортає довкола фільму Пенні Лейн «Біль інших» (The Pain of Others) — документальної стрічки про людей, які мають такі рідкісні захворювання, що навіть лікарі не вірять у їхні симптоми. Тож бідолахам нічого не лишається, окрім як ділитися своїм болем у влоґах. Втім, обидві картини Хлої зрештою приходять до спільного знаменника — осмислення природи кіно в сучасному світі. Осмислення того, що саме досі змушує нас ходити в кінотеатри й дарує радість перегляду історій на екрані. Осмислення кінематографу як своєрідного простору критичного мислення, що опирається засиллю образів, продукованих медіа.
Програмний трейлер:
Програма
Останній лучник, реж. Дасіль Манріке де Лара Міярес, Іспанія, 2020, 74’
Альберто Манріке, засновник художнього руху Лучників — один із найреволюційніших канарських митців ХХ століття. У поважному віці його пам’ять починає згасати, а з нею може піти в небуття цілий пласт життєвих історій. Онучка художника, режисерка Дасіль Манріке, повертається до дідового будинку, щоб допомогти Альберто відновити спогади про його життя і кар’єру. Переглядаючи старі відеозаписи і щоденники, вона відкриває прекрасну історію кохання дідуся й бабусі та чарівний світ, який вони створили разом. Несподівано режисерка виявляє, що й сама починає оговтуватись від власного минулого.
Дім режисера, реж. Марк Айзекс, Великобританія, 2020, 76’
Режисерові кажуть, що його наступний фільм повинен бути про злочинність, секс або зірок — лише тоді він отримає фінансування. Той бере справу у власні руки й починає знімати у себе вдома персонажів, пов’язаних із його життям. Двоє будівельників-англійців, найнятих замінити огорожу в саду, тимчасово зносять паркан між будинком режисера й сусіда-пакистанця. Бездомний словак настільки причаровує колумбійську прибиральницю режисера, що вона впускає його в дім. Подальші події випробовуватимуть уявлення кожного з них про кордони й гостинність.
Криміналістична манія, реж. Хлоя Ґалібер-Лене, Франція, Німеччина, 2020, 40’
Дослідниця аналізує фільм Кріса Кеннеді «Спостереження за детективами», занурюючись у величезні архіви медійних матеріалів, створених після теракту в Бостоні. Її блукання просторами інтернету перетворюється на перформативне дослідження історії критичного мислення і безжальної політики продукування правди.
Переглядаючи чужий біль, реж. Хлоя Ґалібер-Лене, Франція, 2018, 31’
У цьому вкрай особистому відеощоденнику молода дослідниця намагається розібратися у своєму захопленні фільмом Пенні Лейн «Чужий біль». Її глибинне розслідування в бентежному світі ютубу та онлайн-змов кидає виклик традиційним уявленням про документальне кіно.
