Іноді трубка – це просто трубка. Але в добу неможливості прямих зізнань частіше буває інакше. Ніколас Переда продовжує лабіринти снів своїх героїв.
Фауна (Fauna) , реж. Ніколас Переда, Мексика, Канада, 2020, 70’
– Ти ще зустрічаєшся з тією дівчиною?.. Забула як її звати…
– Ми розійшлися 11 місяців тому. Забув, що ви були знайомі.
Фільмографія Переди нагадує дзеркальний лабіринт, в якому ніколи неможливо з впевненістю сказати, хто перед тобою – сам герой, його викривлений образ уві сні, чи інший персонаж із вже іншої історії. Мексиканський режисер з кожною новою роботою продовжує іронічно плести свій взаємопов’язаний калейдоскопічний кіносвіт: майже кожна картина є історією про одну й ту саму компанію людей, які кожен раз опиняються в різних стосунках між собою. І ледь не кожен раз ці герої намагаються згадати своє минуле, яке режисер випаровує до якогось марева між тим, що відбувалося в попередніх фільмах, реальним життям акторів, долею самих фільмів і просто снами екранних персонажів. Щоразу у фільмах Переди з’являються одні й ті самі люди, але немов з перезібраною суб’єктністю.
У «Фауні» створюється звичний для фільмографії режисера простір на межі між снами, фантазмуваннями і дійсністю персонажів. Постійні герої режисера знову опиняються разом, втім знову їхні взаємини і минуле перезбираються немов у пасьянсі.
Габіно і [цього разу] його сестра Луїса разом з її [цього разу] хлопцем Пако приїжджають у віддалене селище навідати батьків. На відміну від деяких попередніх стрічок, батько в цій сім’ї – не просто присутня, а й доволі вибаглива фігура. Якщо в «Кращих темах» (2012) Габіно був одержимий безкінечними розігруваннями уявних розмов із відсутнім татом, який полишив сім’ю, то у «Фауні» батько сам вимагає репетицій на свою честь і змушує Пако повторити ще раз і ще раз один й той самий вигаданий акторський монолог наркобарона, який йому сподобався, – немов зобов’язуючи хлопця боротися за свою прихильність.
Певною мірою це цікаві зрушення ролей: принципову відчуженість, яку часто намагалися подолати герої Переди у попередніх стрічках, заміщає апатичне сприйняття роз’єднаності. Пако, який не знаходить спільної мови із братом і батьком своєї дівчини, відправляється з ними в бар аби дійсно просто попити пива, а не намагатися все ж здобути їхнє визнання. Натомість тепер вже батько – символічна фігура великого Іншого – іронічно вимагає від Пако пручатися цій байдужості. Чи-то втомлені від численних спроб відшукати можливість жити в гармонії і єдності («Разом», «Вічний двигун»), чи-то занурені у певне фантазматичне самозамилування після таких марних спроб подолати відчуження («Кращі теми») – так чи інакше герої Переди у «Фауні» вже немов втратили саму необхідність домагатися визнання від Іншого і прагнути до взаємоприйняття.
Приїхавши до селища, молоді люди виявляють, що батьків немає вдома – попри попередні домовленості щодо візиту на них ніхто не чекає. А опинившись нарешті вдома, сам Габіно вмощується в крісло з книжкою в руках замість спілкування з рідними. Вночі Луїса будить маму лише заради того, аби та допомогла їй вивчити рядки тексту перед майбутнім акторським прослуховуванням, – втім замість гри дівчина невиразно повторює слова. Сама ж мати згодом не стане підніматися з ліжка, аби пустити Габіно додому після нічних гулянь. Такими маленькими деталями байдужості всіяна чимала частина картини.
Втім, як і попередні свої роботи, Переда легко вивільняє «Фауну» від чіткої наративної логіки. Подібно до сну фільм починається з однієї історії молодих людей, що приїхали на кілька днів до батьків, аж в певний момент продовжується іншим, новим сюжетом – тим, який Габіно почав читати в книжці. Своєрідним літературним прототипом слугував роман уругвайського письменника Маріо Левреро «Фауна» – з нього режисер запозичив переважно самих персонажів: детектива, у якого перевтілюється сам Габіно, і сестер-близнючок Флору і Фауну, якими стає Луїса.
Переда переносить нас знову до якогось віддаленого селища, де процвітає наркобізнес. Прибувши до нього, детектив намагається знайти зниклого активіста, втім випадково знайомиться з Флорою. Дівчина звертається до Габіно з проханням вмовити її сестру Фауну піти від небезпечного коханця – сина місцевого наркобарона. І герої Переди знову вигадують і репетирують можливу сцену – співзвучно тому, як Пако на початку фільму розігрував перед батьком Луїси монолог наркоторговця.
Все це режисер виносить ще у синопсис фільму – бо зрештою самі по собі події не викривають інтриги картини. Як і в попередніх роботах, сюжет для Переди – лише спосіб для ковзання між ідентичностями героїв. У своєму інтерв’ю режисер розповідає, що майже не втручається в те, як актори інтерпретують і виконують свої ролі, залишаючи таким чином ще більше повітря в калейдоскопі міжсуб’єктних відносин його персонажів.
Впродовж фільму в об’єктив камери декілька разів потрапляє книга, яку читає Габіно. Втім це – не робота Левреро. Твір, що дав фільму назву, Переда, як він каже, випадково забув вдома перед зйомками, тож в кадрі фігурує якесь інше видання. Втім, не тільки в такому реквізитному ключі книга виявилася неважливою, а скоріше в цілому в референціальному – Габіно зізнається, що не дочитав її, тож не знає, чим продовжиться історія детектива, Фауни і її хлопця-наркоторговця. Таким самим вільним лишається й інтерпретаційний вибір – про що це кіно? Про те, як наркобізнес заповнює собою найвіддаленіші куточки Мексики настільки щільно, що навіть стає єдиною темою, якою Пако мав зацікавити батька Луїси у своєму акторському монолозі? Або про те, як попри зовнішню байдужість люблячий брат приревнував і боїться втратити свою сестру, що приїхала з коханцем, і через фантазматичну історію порятунку Фауни намагається їй про це розповісти? Адже давно відомо, що наші любові живуть в епоху втраченої простоти і неможливості прямих зізнань.
Юлія Коваленко