24 квітня – 10 травня, 2020. Docudays UA IHRDFF
Усі фільми програми можна було переглянути на docuspace.org.
Чільне фото: кадр з фільму «Вінтопія»
Архівне посилання на програму.
У буремні часи серед хвиль, що гойдають координати людського співіснування, завжди виринає питання пам’яті. В усіх його можливих проявах – від загальносуспільного шанування звитяг і трагедій попередніх поколінь до локальної передачі пам’яті в межах однієї сім’ї. У нинішню епоху постправди незрима, надто крихка сама собою пам’ять ніби розбивається й існує в безлічі дзеркальних уламків – щось назавжди зникає в архівах сайтів і соціальних мереж чи стирається з міського ландшафту, щось несподівано актуалізується, щось набуває геть іншого контексту. Як дати із цим раду тим, кому належить зберегти пам’ять про часи своїх батьків, матерів, пращурів? В огляді програми DOCU/АРТ про це розмірковує кінокритикиня та фестивальна програмерка Юлія Коваленко.
Мистецтво надає нам розмаїття мов, знакових систем для того, щоб виокремлювати з потоку повсякденності проблемні поля, шукати на них відповіді – часто в цілком особистому досвіді. Фільми цьогорічної програми DOCU/АРТ у той чи той спосіб порушують питання передання пам’яті від батьків дітям, від старшого покоління молодшому. Як утекти від забуття, як на минулому побудувати нове майбутнє, як не потрапити в герметичну пастку консервації пам’яті?
Герой «Нашої машини часу» (реж. Ян Сунь, С. Лео Чан) – китайський митець Малеонн (Ма Лян), син видатного художнього директора традиційної Пекінської опери в Шанхаї. Дізнавшись, що в батька діагностували хворобу Альцгеймера, яка безжально руйнує пам’ять чоловіка, Малеонн береться до батькової справи й вирішує створити виставу з повнозростовими ляльками. Хоч і відходячи від традицій національного китайського театру, ці чарівні рухомі фігури на сцені також піклуються про спадковість – і винаходять чудернацькі машини, покликані рятувати від забуття. Звісно ж, реальність значно складніша й безжальніша за світ ляльок, де можна з легкістю повертатися в минуле або викликати спогади. Утім сам процес створення вистави поступово стає для обох героїв шляхом втечі від забуття – способом утримати сімейну пам’ять, що стрімко розсипається, зберегти та успадкувати батьків досвід.
Стрічка «Вінтопія» (реж. Міра Берт-Вінтонік) відкриває глядачу історію подібного дбайливого збереження пам’яті та її осмислення, здобуття нового, власного досвіду з масиву знань старшого покоління. Залишившись після смерті батька з цілою коробкою його відеозаписів для незавершеного кінопроєкту під назвою «Утопія», Міра Берт-Вінтонік вирішує створити з них фільм – своєрідне дослідження татового світовідчуття й рефлексій, пошук тієї «утопії», за якою гнався Пітер Вінтонік. Зрештою, режисерка створює «Вінтопію» – сповнене сімейними архівами, записами розмов і листування, сценами з попередніх фільмів Пітера кіно, яке перетворюється на чуттєву подорож доньки спогадами та досвідом батька. «Утопія», замислена колись Пітером Вінтоніком, уже, на жаль, не буде створена – але незавершений проєкт батька дає початок новому твору доньки.
Утім, чи завжди прагнення шанувати пам’ять стає тим, що пов’язує між собою покоління? На відміну від попередніх двох фільмів, «Чисте мистецтво» Максима Шведа торкається питання спадковості на значно ширшому рівні, аніж локальна сім’я. Режисер фільмує, як місто, що піклується про збереження сталого порядку речей, пручається змінам, які приносить молоде покоління. «Чисте мистецтво» розгортається в Мінську. Вшанування пам’яті про звитяги попередніх поколінь під час Другої світової війни, про вигляд міста десятки років тому, про молодість тих, хто зараз повчає молодих, і про різні інші образи минулого зумовлює цілком конкретні комунальні рішення – зафарбувати будь-які написи й графіті, незалежно від їхнього змісту, акуратними прямокутниками, які часто-густо виявляються геть відмінного від фасаду будівлі кольору. Осмислюючи ці процеси, художник-абстракціоніст Захар Кудін починає створювати серію картин на вулицях міста, запрошуючи до співтворчості й діалогу перехожих.
Зрештою, можливо, збереження пам’яті сьогодні стає так само справжнім мистецтвом?
Програмний трейлер:
Програма
Наша машина часу, реж. Ян Сунь, С. Лео Чан, Китай, 2019, 81’
Візіонер-сюрреаліст Малеонн (Ма Лян), один із найвпливовіших сучасних художників Китаю, дізнається, що його батько, відомий режисер Пекінської опери, страждає хворобою Альцгеймера. Між ними завжди були складні стосунки, але Малеонн усвідомлює невідворотне і запрошує тата до співпраці у своєму новому мистецькому проєкті. Розмірковуючи над проблемами старіння і пам’яті, художник починає працювати над феєричним автобіографічним перформансом під назвою «Татова машина часу» з залученням винахідливих механічних ляльок людського розміру і фантастичного стімпанкового апарату. Творча співпраця спонукає батька і сина переосмислити любов один до одного і власну смертність.
Вінтопія, реж. Міра Берт-Вінтонік, Канада, 2019, 88’
Знайдена коробка з касетами. Довічна одержимість утопіями. Спроба доньки завершити останній фільм батька. «Вінтопія» – це погляд на загадковий доробок відомого режисера-документаліста Пітера Вінтоніка очима його доньки Міри, яка намагається розшифрувати залишену ним карту. Відтворюючи емоції та чудернацьку уяву, цей фільм веде нас у подорож можливими світами в пошуках примирення – як між художником та сім’єю, так і між мріями та реальністю.
Чисте мистецтво, реж. Максим Швед, Польща, Білорусь, 2019, 52’
Малярки ЖЕКу Зіна й Інна старанно зафарбовують на стінах Мінська написи, залишаючи після себе різнокольорові прямокутники. Натхнений яскравими фігурами художник-абстракціоніст Захар Кудін виходить на міський пленер. Заінтриговані перехожі, намагаючись інтерпретувати творчість Захара, висловлюють свою думку не тільки про мистецтво. Спостерігаючи за народженням артфеномену, фільм з іронією і любов’ю показує сучасну Білорусь.
