Мистецтво та інші складнощі життя.
Білим по білому (White on White), реж. Вєра Чаканьова, Словаччина, Чехія, 2020, 74’
Що таке мистецтво загалом? Якщо грубо резюмувати чимало витончених досліджень, то це певна система комунікації, вторинна моделююча система, для якої природна мова стає лиш одним з інструментів. Втім навіщо вона потрібна, хіба нам недостатньо наших природних мов? Навіщо колись первісна людина почала малювати буденні сцени з охоти і оточуючого світу на стінах скелі, підлаштовуючи своє зображення під рельєфи стін задля більшої об’ємності і, відтак, виразності? Навіщо у розпал кризи 19-го століття створювалася фотографія і навіщо тоді ж імпресіоністи писали гіркі сюжети з шумних кафе, в яких за келихами абсенту проводили цілі ночі заламані безробіттям люди? Приблизно до таких же питань зводиться спроба Вєри Чаканьової на самому початку її фільму поспілкуватися зі штучним інтелектом.
Загалом, «Білим по білому» можна назвати одним з найважливіших фільмів 2020-го року, адже він фокусується на умовному протистоянні раціоналістичної та емоційно-чуттєвої моделей світоопису – двох головних способів впоратися з марафоном викликів і потрясінь цьогоріч.
Опинившись на польській антарктичній станції під час зйомок своєї попередньої картини, режисерка починає паралельно вести свій відеощоденник. Посеред безкрайніх синьо-білих сніжних пейзажів ми разом з Вєрою опиняємося у своєрідному позачассі. Тут немає метушні міст, немає робочих дзвінків, немає кричущого коловороту новин – і майже немає людей. Натомість – є нескінченний сніг. Сніг у заметах, сніг у повітрі, сніг на лінзі кінооб’єктиву. Мимоволі виникає думка, що, можливо, саме таким міг би бути ідеальний карантин у 2020-му.
Власне, головним співрозмовником режисерки в Антарктиці стає головне надбання сучасності – штучний інтелект. Гріючись в своїй тісній хатинці під пледом, Вєра з нудьги заводить розмову з нейронною мережею про кіно – у відповідь на що отримує сухе: «Не бачу, як я можу тут бути корисною». Конективістська система пояснює, що від кіно немає жодної гносеологічної користі – адже, на відміну від природної мови або науки, фільм «не приносить додаткових знань про всесвіт жодним важливим чином». А отже, будь-яка картина, скажімо, Ларса фон Трієра аж ніяк не може конкурувати у плані пізнання світу із законами термодинаміки. Режисерка тихо усміхнеться за кадром – втім саме це питання структурує зрештою довкола себе її фільм: у чому сенс кінематографу? загалом мистецтва? навіть більше – будь-якої емоційно-чуттєвої людської практики? І де, як не у холодній безлюдній і позачасовій Антарктиці, шукати на них відповіді?
За великим рахунком, суперечкам між «ліриками і фізиками» вже давно не одне десятиліття і навіть століття. Взагалі прадавній синкретизм мистецтва, науки, техніки і релігії, на якому в певній мірі тримався соціальний устрій, з ходом історії змінився неодноразовими коливаннями у привілеях: від, скажімо, широкої уваги до побутового мистецтва у крито-мікенській чи еллінській культурі, до панування релігійного регулювання мистецьких і наукових практик у середньовічній Європі або піднесення наукової діяльності у 20-му сторіччі. Колись фрески Ехнатона з дружиною і дітьми здавалися надто непристойними, бо відхилялися від релігійних канонів і зображали передусім людей, а не намісника Бога на Землі. Натомість давньогрецька скульптура «Доріфор» стала втіленням ретельних математичних розрахунків правильних пропорцій і гармонії Поліклета.
У 20-му ж столітті ідеології «великих наративів» структурують «протистояння» передусім мистецтва і науки. Перше часто декларується інструментом пропаганди, доступною широким масам розвагою або, в іншому випадку, чимось зарозумілим, надуманим і відірваним від реальності – у будь-якому разі, мистецтво є чимось несамодостатнім. В той час як наука представляється прогресивною сферою з надійною системою освіти, гарантованою роботою і «приземленим», раціональним поглядом на життя.
В цьому сенсі «Білим по білому» стає скоріше спробою надати належне і науці, і мистецтву, як раціоналістичному та емоційно-чуттєвому способам пізнавати і реагувати на довколишній світ. Кінощоденники Чаканьової стають безпосереднім доказом того, що сьогодні людство має розкішні наукові здобутки, – ми будуємо там, де це ніколи не представлялося можливим, літаємо між континентами і навіть на інші планети, лікуємо найважчі хвороби, розважаємося нечуваними способами і, не виходячи з дому, спілкуємося з людьми з усього світу і зі штучним інтелектом. Разом з тим, якщо все у науковій сфері виглядає так круто і привабливо, якщо навіть штучна нейронна мережа легко оперує науковими знаннями про всесвіт, то чому ми не змогли, наприклад, передбачити пандемію 2020-го? Або, з іншого боку: чому попри усі досягнення, попри те, що ми давно живемо у світі віртуальних технологій, соціальних мереж і відеоконференцій, – попри усе це ми впродовж глобального карантину не припиняли говорити про самотність, страх, втому так, ніби усього цього раніше не мали у нашому досвіді, ніби це нова для нас форма діяльності?
Поки штучний інтелект з легкістю і доступністю пояснює третій закон термодинаміки, режисерка продовжує фільмувати вражаючі нерухомі краєвиди. Кадри, які загалом не висвітлюють жодної нової грані світу, – втім, які наповнюються щирими простими людськими емоціями. Захватом від сніжних гір, милуванням товстенькими пінгвінами, радістю від вдачі побачити двох антарктичних поморників і сміху від помилкового сприйняття брудного каменю за третю пташку. Мила сцена, в якій мати і дитинча морського котика намагаються забратися на невеличкий льодяний пагорб, як зізнається Вєра, повністю не помістилася у фільм, бо в щоденниках вона зайняла майже 50 хвилин запису.
У цих безцільних кадрах втілюється не лише поезія, а дещо більше: загалом те, що відрізняє людей від штучного інтелекту – надто людське, наша здатність знаходити вражаюче у тому, що з суворої криштально чистої наукової точки зору нічого нового не сповіщає про світоустрій. Саме завдяки цьому надто людському по всьому світу впродовж 2020-го з’являлися відеопослання у підтримку лікарів. Саме це спонукало Національний оркестр Сербії по дистанційному відеозв’язку зіграти Bella Ciao на підтримку Італії у розпал смертельної пандемій. Саме тому жодні закони фізики і жодні наукові тези не здатні захистити від страху, самотності і втоми – навіть якщо в цілому кажучи в світі не відбулося нічого радикально нового і впродовж історії людство вже проходило крізь не одну пандемію.
Доводячи відсутність гносеологічної користі кіно, штучний співрозмовник Вєри для прикладу резюмує «Доґвіль» Трієра в одному реченні. Мовляв, аби висловити цю думку цілком вистачить кількох слів замість кількох годин. Підсумовуючи, яку думку втілює її фільм, режисерка також звертається до природної мови і озвучує за кадром: «Сніг буває: мокрим, важким, пухким, хрустким, рихлим». Вірогідно навіть трохи краще з таким описом може впоратися неймовірне надбання сучасної науки – штучна нейронна мережа. Втім фільм Чаканьової сам по собі додає до цього ще дещо: якщо наука блискуче виписує на білому папері чорними літерами знання про закони функціонування світу, зібрані по крихтах впродовж нашої історії, то кіно і загалом мистецтво може з цих окремих якостей оточуючого світу створити не менш важливе магічне, чуттєве і непідвладне природній мові висловлювання – може говорити про те, що залишається поміж рядків наукового тексту білим візерунком, немов білі сніжинки на тлі безкраїх сніжних гір.
Юлія Коваленко
