Що буде на ранок після маленької трагедії? Монументальне щоденникове кіно від китайського режисера Вея Сяобо.
Дні (The Days), реж. Вей Сяобо, Китай, 2011, 88’
Дні 2 (The Days 2), реж. Вей Сяобо, Китай, 2012, 108’
Дні 3 (The Days 3), реж. Вей Сяобо, Китай, 2017, 90’
В «Музейних годинах» Джем Коен вдається до маленького чарівного цитування Брейгеля – музейний гід рекомендує групі відвідувачів почитати вірш Вістена Г’ю Одена про картину майстра «Падіння Ікара». На передньому плані полотна орач обробляє землю плугом, трохи подалі пастух пасе своє стадо, рибалка нахилився над вудочкою. І лише вглибині картини з води стирчать ноги Ікара, що тоне, до якого нікому немає справи. Брейгелівський твір стає елегантним коментарем до фільму Коена – яка б трагедія не відбувалася, час не зупиниться, життя продовжить свій рух.
Щоденникове кіно часто покликане схопити цю беззупинність. Один з експериментаторів у цьому жанрі, американський режисер Ед Пінкус впродовж п’яти років з 1971-го по 1976-ий фільмував життя своєї родини. Від маленьких радощів до травматичних випробувань меж свободи і глибоких криз у стосунках – камера фіксувала усі події і потрясіння, крізь які кожен раз відкривалась незворотність часу. Щось змінилося – і це не викреслити, не перезняти. Але це й не зупиняє час. Під впливом цього кінодосвіду по завершенню роботи над фільмом Пінкус на довгі десятиліття полишив режисуру і не брався за камеру.
У 2010-му випускник коледжу Вей Сяобо приступає до подібного щоденникового проєкту – юнак починає документувати своє спільне життя з дівчиною Се Фан. Молоді люди мешкають в невеличкій квартирі в місті Чанша – столиці китайської провінції Хунань, де майже століття тому розпочалася політична кар’єра такого же юного Мао Цзедуна. Переважну більшість часу камера нерухомо стоїть в одному з кутів тісної кімнати і спостерігає за буденними розмовами Вея і Се, сварками і сексом, розвагами і байдикуванням. Наступні сім років життя пари вилилися у тричастинне монументальне полотно загальною тривалістю майже п’ять годин.
Щоденники відкриваються в певній мірі смішною сценою – Се, по-дитячому витираючи з очей сльози, ображено дорікає Вею, що той не дає їй гроші на догляд за собою. В цих докорах відчувається ще певна підліткові наївність і бажання отримувати безумовну турботу – відповідно до традиційних стереотипічних уявлень про гендерні ролі. Слідом подібні клішовані проекції на їхні стосунки транслює й сам Вей: в перші хвилини фільму режисер повідомляє, що його взаємини з Се будуються на чіткій конвенціональності – він вислуховує всі її балачки, а вона за це з ним спить. Ці відірвані від життя установки стали відправними точками для подальшої багаторічної подорожі молодих людей крізь час: від спільного дорослішання після закінчення коледжу у першій частині, через досвід відповідальності і одруження у другій частині, до народження нового життя у третій частині. Втім, цей шлях нагадує ємність, яка з кожною хвилиною поступово втрачає воду і наповнюється камінцями.
Справжня нестача грошей і необхідність давати раду безкінечним побутовим проблемам – перші краплі холодного душу, що почали змивати незграбні підліткові проекції на взаємини. Се міняє роботи у пошуках більшого і простішого заробітку. Вей, що мріє про блискучу режисерську кар’єру, скоро наважується на прагматичніший крок і конвертує свої знання і навички у викладацьку діяльність. Разом з тим докори дівчини про фінансову неспроможність поступово набувають інших підстав – стають обумовлені бажанням вирватися з потоку рутини і нужди, на яку парадоксально перетворюються навіть очікування святкової події. Занурившись у коловорот культурних і бюрократичних традицій впродовж підготовки до весілля, пара виявляє крихкість не просто своїх колишніх уявлень про стосунки, а й загалом взаємності і щирості. В певний момент Вей запитує: «Ти безперервно жалієшся! Ти зі мною, бо ти мене любиш, чи ти мене використовуєш?»
Від об’єктива в житті пари не приховується і не прикрашається геть нічого – в певному сенсі він нагадує камери Паравела і Кастен-Тейлор, яких відпустили вільно знімати морських мешканців у воді в «Левіафані». Прання, прийом душу, перевдягання, ігри, секс, доторки і навіть удари – для всього цього не шукається вигідний кут і світло. Вей і Се потрапляють у власні відеощоденники, сказати б, у надмірній повноті і важкості своєї тілесності. Як і розмови, для яких пара не підбирає акуратних слів, – з часом все більше і більше їхня мова ніби втрачає взаємну вразливість і насичується брудними жартами один про одного. Водночас своєрідним тихим фоном впродовж усієї трилогії звучить ідеологічний супровід. Портрет Мао, на тлі якого вечеряють молоді люди зі своїми батьками під час підготовки до весілля, футболка із червоною зіркою, яку Вей надягнув під час чергової сварки з Се через фінансові проблеми, бюрократичні складнощі, з якими герої стикнулися через прописку в іншому місті, – все це наштовхує на розмірковування про те, що камера вловлює ще одного героя щоденників: місто, яке дало майбутнє засновнику китайського комунізму, є невидимим третім учасником непростих відносин режисера і його подруги.
З роками Вей і Се ніби навчились давати раду своєму безгрошів’ю – і голодну постудентську молодість в їхній маленькій квартирі заміняє стриманий достаток. Подружжя навіть наважується на вагітність. День за днем камера незмінно документує їхню буденність – так само, переважно посеред звичних чотирьох стін. Тільки захаращений стіл змінився акуратними полицями з книгами і квітами, старенький телевізор – плазмою. Втім, діставшись після стількох років хоч якоїсь фінансової впевненості, виявляється, що пара втратила щось не менш важливе. Щоденникова епопея закінчується тихою невимовно сумною сценою. Се тиняється кімнатою, колихаючи новонароджену доньку на руках. Після кількахвилинної тиші дівчина негучно промовляє до чоловіка, який залишається десь позаду статичної камери: «Знаєш, у мене післяродова депресія. А ти мені не даєш навіть висловитися, безперестанно відповідаючи на усе «добре, добре, добре»». І трохи помовчавши, додає: «Твоя мама каже, що твій батько немов шмат дерева. Твоя мама каже, що їй нудно з твоїм батьком. Чому ж ти такий саме, як твій батько?». Потік буденної боротьби за спільне щасливе життя рано чи пізно уносить видимі гострі проблеми – але водночас вимиває й запас чистої юної чуттєвості. Замість двох наївних молодих людей, які на початку по-своєму мріяли про майбутнє і сподівалися на невеличкі чуда, зараз в цій тісній кімнаті знаходяться двоє батьків маленького новонародженого життя, які втрачають інтерес один до одного.
Після своїх висловлювань Се ще деякий час побродить між кутами і, заколисуючи дитину в повній тиші, неспішно піде в дитячу. Нерухома камера ще деякий час буде знімати пусту кімнату, ніби засвідчуючи – ця маленька трагедія двох людей не зупинить час, і завтра знову буде ранок і знову поміж цих стін життя продовжить свій рух. Як це було тисячі років до нас – і як буде після нас.
Юлія Коваленко
