Почути небайдужість у невпинному потоці життя. Нове повільне кіно Цая Мінляна.
Володар спеціального призу журі премії Teddy Берлінського кінофестивалю–2020, фільм «Дні» увійшов до програми 4-го Київського тижня кінокритики.
«Дні» (Days), реж. Цай Мінлян, Тайвань, 2020, 127’
З-поміж видатної серії картин про життя в міських кафе у Едґара Деґа є одна дещо незвична робота – «Абсент». Вона нагадує миттєво вихоплений кадр, рамки якого просто відсікають інший простір. Герої полотна – пара за столиком. Неохайний чоловік з люлькою дивиться в сторону, немов спостерігаючи за чимось. Жінка у модній сукні, яка здається центральною фігурою твору, застигла у розбитій позі з абсолютно спустошеним поглядом перед келихом абсенту. Незвичності сюжету додає час події – холодний ранок. Попри спроби героїні втекти в алкогольне марево від важкої дійсності депресивного кінця ХІХ століття, попереду її чекає ще один день, який, вочевидь, знову закінчиться непростою ніччю з черговим незнайомцем, і перейде у новий холодний ранок – і далі по колу.
Дещо подібне змальовує Цай Мінлян у своїй новій стрічці «Дні». Один з ключових режисерів хвилі повільного кіно, Цай знову створює парадоксально легку монументальну, більш ніж двогодинну картину. Знову – через сім років після його останнього «великого» повнометражного фільму «Бездомні пси» (2013).
Мінлян – режисер, який так чи інакше працює з власними творчими традиціями. Як і раніше, герої режисера у «Днях» – люди, які намагаються подолати свою самотність. Наприклад, у «Ріці» (1997) кожен в екранній сім’ї живе своїм відчуженим, втаємниченим життям; в «А у вас яка година?» (2001) вуличний продавець береться перевести усі годинники у місті на паризький час, намагаючись хоч символічно наблизитись до знайомої, що поїхала до Франції; «Прощавай, готель «Дракон»» (2003) – меланхолійна історія про останніх мешканців кінотеатру, серед яких гранично одинокі люди-привиди. І щоразу Мінлян ретельно вибудовує свої картини з повільних, тривалих кадрів. Працюючи такими широкими мазками, режисер переважно зводить сюжет до умовності, де замість динамічних подій важливості набувають скоріше зміни станів і настроїв героїв. Тож не зраджуючи такому повільному кіно, тайванський режисер присвячує «Дні» лише одній зустрічі.
Постійний актор Цая – Лі Каншен – також з’являється у «Днях». Стрічка розпочинається тривалим холодним кадром у блакитних відтінках, в якому персонаж Лі нерухомо сидить у досить пригніченому стані у кріслі перед камерою зі склянкою води на столі. Мимоволі виникає сумна теза до «Абсенту» Деґа – майже 150 років потому, після сторіччя трагедій ґранд-наративів, які марно обіцяли порятунок, вже й алкогольне сп’яніння не стає ескапічною альтернативою до непростої дійсності.
Як би там не було, персонаж Лі Каншена – чоловік доволі непоганого статку і умов життя. Втім, одинокого життя. Його турбує постійний біль у шиї, який він намагається втамувати в тому числі й у салоні акупунктури. З цієї ж причини він опиняється в доглянутому номері готелю. Неквапливо перераховуючи гроші і шукаючи, де їх краще заховати, чоловік чекає на гостя – молодого масажиста. Цей юнак з’являтиметься на екрані й раніше – зокрема, готуючи свій обід у стриманій оселі, подібно до тієї, яку документує у своїх щоденниках Вей Сяобо.
Дні цих двох чоловіків проходять у різних клопотах: один намагається позбутися фізичного болю, інший – фінансової незабезпеченості. Втім за відмінними рівнями життя і щоденних проблем криється спільний для них обох пошук порятунку від власної відчуженості. На початку картини з’являється перший і останній рядок тексту: «У фільмі навмисно відсутні субтитри». Усі промовлені слова так і залишаться без перекладу, символічно підкреслюючи неможливість для героїв знайти розуміння, бути почутими – а значить, прийнятими.
Втім зустріч у темному готельному номері, здається, приносить втамування. Уважний масаж, який Цай знімає в режимі реального часу, заспокоює біль хворого чоловіка – він навіть встигне заснути під руками молодого майстра. Тілесна близькість продовжиться сексом. Аж невдовзі настане час прощатися. Заплативши юнаку за послуги, герой Лі Каншена подарує йому іще маленький сувенір – музичну шкатулку, яка високими нотками видзвонює мелодію з «Вогнів рампи» Чарлі Чапліна. Наостанок чоловіки разом повечеряють у дешевому вуличному кафе і розійдуться по своїх домівках: один – доглядати золотих рибок на своєму просторому задньому дворі, другий – готувати собі їжу у скромній квартирі.
У «Вогнях рампи» старий безробітний клоун Кальверо і юна балерина Террі рятують один одного від зневір’я. Комедіант переконує танцівницю у життєствердній силі молодості, натомість дівчина згодом відплатить йому своєю турботою й організацією бенефісу. Історія доброти і небайдужості між двома відчуженими людьми десятиліття потому відблискує у «Днях» вже іншими тонами. Після швидкоплинної зустрічі, сповненої теплом близькості, герой Лі Каншена прокинеться черговим холодним ранком – так само самотній, як і напочатку. За вікном життя невпинно продовжуватиме свій рух у співі птахів, вітрі, машинах, які їдуть кудись по своїх справах, – в цьому потоці маленька трагедія самотності окремої людини нічого не важить і не змінить. Чоловік лишиться нерухомо лежати з пустим поглядом і сльозами на очах. Водночас юний масажист, повертаючись черговим пізнім вечором – можливо від чергового клієнта – присяде на металеву лавку на зупинці. Хлопець дістане з рюкзака маленьку музичну шкатулку, яку подарував йому герой Лі. Втім, тоненька мелодія вальсу «Вічність» ледь-ледь пробиватиметься крізь безперестанний гуркіт машин.
Юлія Коваленко
